07-02-2019

На Всеукраїнській краєзнавчій експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» була відзначена і робота вихованців гуртка «Екологічне краєзнавство» Закарпатського центру туризму

На виконання наказу департаменту освіти і науки Закарпатської облдержадміністрації №285 від 18.12.2018р. Про підсумки ІІ (обласного) туру конкурсу Всеукраїнської краєзнавчої експедиції учнівської молоді «Моя Батьківщина – Україна» у 2018 році дослідницька робота  вихованців гуртка «Екологічне краєзнавство» (керівник гуртка Захарова О.А.) Закарпатського центру туризму взяла участь у ІІІ (Всеукраїнському) турі конкурсу краєзнавчо-дослідницьких робіт. З близько 30 представлених робіт за напрямком «Географія рідного краю» була окремо відзначена за ґрунтовне пошукове дослідження краєзнавча робота вихованців Закарпатського центру туризму. Всього було представлено понад 30 дослідницьких праць.

Тема роботи «Де шукати щастя» розкриває обізнаність сучасної молоді з рідним краєм — його природою, історією, культурою та надбаннями технічного прогресу. Звернення до цієї тематики також диктує нинішня ситуація в державі, коли проходить перебудова структури і змісту позашкільної освіти і роль краєзнавчого принципу навчання постійно зростає. Та найголовніша мета роботи була спрямована на формування і посилення національної свідомості молоді, що означає дати їй постійне сприймання себе в будь-який час, в будь-якому місці, в будь-якій ситуації як представника українського народу,  який над усе любить і цінує рідну землю. Під час написання роботи були використані матеріали з письмових джерел, усних опитувань, пошукових експедицій, краєзнавчих походів.

Сповнені сил, енергії, зацікавлені даними Ужгородського лісгоспу та відомостями про водопровід в селі Ярок Ужгородського району, вихованці гуртка «Екологічне краєзнавство» спорядились у пошукову експедицію з села Ярок в бік села Анталовці.

Першим на шляху відвідали діючий водозабір у верхньому кінці села Ярок, в урочищі Ґраджі. Як свідчать написи на споруді  «1926 VODOJEM», водозабір був збудований за часів, коли Закарпаття входило до складу Чехословаччини як Підкарпатська Русь. Вода тут наповнюється з підземних джерел по трубах, на шляху до водозабору очищається в системі каптажів. Каптажі - технічні споруди, що дозволяють збирати та виводити  підземні води на поверхню для їх використання. Один з таких каптажів віднайшли в лісі. Бетонований колодязь зверху закритий залізною кришкою. Напис інформує про рік встановлення кришки та, імовірно, прізвище майстра, що її зробив.

Далі вирушили на пошуки дороги, якою на початку ХХ ст. була прокладена вузькоколійна залізнична колія – «штрика» для перевозки лісу.  Під час експедиції пересвідчилися, що дорога, збудована для вузькоколійки, пролягає мальовничими місцями південно-західних схилів гір Діл та  Анталовецька поляна. Добре збереглася її кам’яна  основа, нахил набору висоти дороги має помірний кут, кам’яні опори мостів через стрімкі потічки добре збережені, їх дерев’яні перекриття відновлені. Дорога тепер експлуатується як лісова, поєднуючи села Невицьке та  Анталовці. Частина її належить до військового відомства. Від села Ярок прокладена додаткова гілка, що веде на ретрансляторну телевізійну Анталовецьку вежу. Більша частина дороги йде лісом, і, як колись, її узбіччя рясніють смачними лісовими ягодами. Прокладена на висоті близько 600 метрів н.р.м., дорога подекуди відкриває мальовничі краєвиди на Середньодунайську  низовину та передгір’я. З неї можна побачити Ужгородський та Мукачівський райони, території сусідніх держав – Угорщини та Словаччини.

В теперішній час цей водогін продовжує функціонувати, його вдосконалено,  воду підведено до кожного двору, але, як і раніше, за тривалої посухи, води часто не вистачає, при цьому страждають жителі верхніх вулиць, тому що вода стікає по водогону вниз села. На даний час ідуть підготовчі етапи для будівництва другої гілки подібного водогону, щоб забезпечити потреби в питній воді усіх жителів Ярка.

Не менш цікавими виявились результати польових досліджень, під час яких мали змогу опанувати методику збору краєзнавчого матеріалу, поспілкуватись з людьми, які пам’ятають давнину і є носіями живої історії. Крім відомих фактів, як от сільський водогін та вузькоколійна дорога, якою вивозили ліс за часів Чехословаччини (1918-1938рр.), дослідили також рід занять людей в минулому, їх добробут, звичаї та традиції, рівень освіти, сімейні цінності.

В ті часи сім’ї були великими, в кожній налічувалося по 7-12 дітей. В школу ходили тоді, коли не було роботи по господарству, адже кожен член сім’ї мав визначене коло обов’язків: найменші пасли гусей та качок, трохи старші – кіз, свиней, корів, інші займались заготівлею сіна, хлопці – «хлопи» – косили траву, дівчата сушили. У одного господаря могло налічуватись до 50 гусей та качок, 10-20 овець, декілька корів. Обов’язково у справного господаря – «газди»  мала бути тяглова худоба – коні або воли, та віз. За часів Австро-Угорщини та Чехословаччини основним родом занять селян було рільництво. Робочий день влітку вони починали о 4-й ранку, поки нема спеки, ближче до обіду лише снідали, потім мали відпочинок до 15-16-ї години, а далі знову брались до роботи. На навколишніх пагорбах селяни вирощували фрукти: яблука, сливи, абрикоси, випасали свою домашню худобу: волів, коней, корів, овець, свиней, качок, гусей, тримали бджіл. Вирощували овес, пшеницю, кукурудзу – «мелай», коноплі. Серед поширених промислів були бондарство, ковальство, вишивання жіночого одягу, подушок, скатертин, побутових прикрас, а одним з найпоширеніших був ткацький промисел полотна з конопель та виготовлення верхнього одягу з овечої вовни – гунь. Більшість селян мали змогу возити на базари до Ужгорода та інших великих міст надлишки своєї продукції.

За свідченням Балінт Віри (1937 р.н), яка пам’ятає себе в період ІІ Світової війни, німецькі солдати не були жорстокими до дітей, часто грали з ними та давали їжу. Русник Марія (1933 р.н.) розказала, що вчилася в школі чотири роки при уряді Угорщини, угорською мовою, а з приходом до влади Радянського Союзу ще три роки російською мовою. Стверджує, що з розвитком прогресу життя на селі полегшилося, людям вже менше потрібно було фізично працювати, багато роботи виконувалось машинами. Вона народила і виростила 5 дітей, мала важку долю, діти розлетілися з родинного гнізда хто куди, про деталі не розказувала. Про те, що і тепер їй нелегко, свідчить той факт, що у свої 85 років живе сама, обходиться допомогою сусідів та односельчан. Та попри все в душі зберегла і розказала нам, що їй допомагає в житті велика любов до людей, що не має зла в душі ні на кого і готова ділитись своєю життєвою мудрістю з усіма.

Фофлак Павло (1934 р.н.) охочий був поділитись секретами своєї щасливої старості. Життєвий шлях його тісно і нерозривно був пов’язаний з рідним селом Ярок, де народились і його батьки, і його діти, онуки та правнуки. Навколо себе він має турботливу родину. Він вважає, що особисте щастя людина створює собі сама, а неодмінним чинником цього є віддана праця улюбленій справі, самоповага, що ґрунтуються на волі, честі та гідності.